Версія з субтитрами
Сурдопереклад

«Третя після опівночі» – єдиний в Україні музей в темряві. Тут екскурсії проходять у пітьмі, і проводять їх незрячі гіди. Втім, в цьому музеї руйнуються бар’єри між незрячими і тими, хто бачить. Адже, коли навколо суцільна темрява, всі знаходяться в рівних умовах.

Як розповідає співзасновниця та керівниця музею «Третя після опівночі» Аліна Марненко, ідея створення такого музею в Україні виникла після того, як вона почула від друзів їхні враження від екскурсії у темряві в Німеччині.

 

«Вони сказали, що після цієї екскурсії переоцінили дуже багато речей у своєму житті, змінили ставлення до інших людей. І мені стало цікаво, а чи дійсно взагалі якийсь короткий досвід, одна година в темряві може настільки сильно впливати на людину? Дуже захотілося перевірити це на собі. Але в Україні таких проектів  не було, і після пари місяців роздумів ми з другом вирішили запустити такий проект  в Україні власноруч», – пригадує Аліна Марненко.

Назва – «Третя після опівночі» – має особливе значення. Третя година ночі вважається найтемнішою порою доби. А в музеї не просто вимикають світло – тут створено максимальні умови темряви, коли не зрозуміло, заплющені в тебе очі чи відкриті. В таких умовах мозок дійсно переключається з візуального на всі інші відчуття, каже Аліна Марненко.

 

Не побачити, а відчути

Відвідувачі музею знайомляться зі своїм гідом вже у темряві. Вони не бачать його, тому замість того, щоб концентруватися на зовнішності людини, намагаються відчути її. А це дуже важливий момент у взаєминах будь-яких людей, вважає Аліна Марненко.

Під час екскурсії музеєм відвідувачам пропонують відвідати кілька локацій, які імітують місця з повсякденного життя. Людина начебто проживає свій звичайний день, робить те, що завжди, але в абсолютно незвичних умовах. Чи легко, наприклад, налити у склянку води в повній темряві? Або перейти дорогу?..

«Потрогати, відчути, більше приділити цьому уваги – і якось зовсім інакше сприймаєш. Плюс звуки… Фантазія працює зовсім по-іншому», – ділиться враженнями відвідувачка музею Вікторія Семерей.

 

Окрім такої екскурсії в музеї можна також влаштувати романтичне побачення. У повній темряві неможливо побачити кохану людину. Але натомість можна відчути її та відкрити для себе по-новому. Темрява допомагає зосередитися на власних почуттях. Адже ти «бачиш» вже не очима, а серцем.

Також у музеї розробляють дуже цікавий напрямок – «мистецтво на дотик».

«Наша виставка мистецтва – це унікальна нагода познайомитись з експонатами, які ти ніколи ніде більше не побачиш і навряд чи торкнешся. Наприклад, у нас є барельєфна картина «Мона Ліза». Звісно, ніде, крім музею, ви не доторкнетесь до її посмішки, тому що в Луврі навряд чи дозволять це зробити. Наразі у нас є 63 експонати, які цікаві і зрячим, і незрячим», – розповідає проєктна менеджерка музею Дарина Дячук.

 

 

Бар’єри в місті

Хочете дізнатися, як почуває себе незряча людина у місті? В музеї «Третя після опівночі» пропонує відвідувачам прогулянки містом з пов’язкою на очах «Відчуй Київ».

«Якщо в темряві музею немає потреби вдягати маски, там створені штучні умови, то «Відчуй Київ» –  якраз про те, що ти вдягаєш маску, береш тростину і ідеш з гідом тими місцями, де він ходить кожного дня. Це не менш цікаво, тому що ти можеш сприйняти місто усіма іншими відчуттями. Водночас прогулянки зі зрячими людьми в нашому музеї – це такий легкий, ненав’язливий спосіб донести людям і показати людям життя незрячих: з чим вони кожного дня зіштовхуються і як це буває», – розповідає гід музею Віталія Ясінко.

Віталія зізнається: у місті досить багато бар’єрів, місто не адаптоване для незрячих і а взагалі для всіх з інвалідністю. Дуже мало озвучених світлофорів, мало адаптованих переходів.

Шевчук Вікторія, також гід музею, зізнається, що для неї найбільша проблема – це тротуари.

«Там дуже багато ям, нерівний асфальт. І це, такий, напевно, найбільш такий незручний момент», – каже вона.

Руйнуючи стереотипи

Під час екскурсій, під час прогулянок із зав’язаними очима руйнуються бар’єри у спілкуванні між зрячими та незрячими. Співробітники музею допомагають відвідувачам відкрити для себе нову сторінку – про незрячих людей. Адже існує дуже багато хибних стереотипів, які виникають через нерозуміння, через відсутність знань. Багато хто з відвідувачів музею думав, що незрячі взагалі самостійно себе не вміють обслуговувати, не готують, не ходять за продуктами, розповідає Дарина Дячук.

«У мене був випадок, коли в маршрутці чоловік поступився мені місцем, побачивши, що я з тростиною. Я сіла і витягла телефон. Взагалі у незрячих телефони озвучені, і ми робимо на звук те, що ви бачите очима. І ось я дістаю телефон, один навушник вділа, щоб чути телефон, а інше вухо залишила вільним, щоб слухати, що відбувається навколо, тому що це теж дуже важлива для мене інформація, оскільки я не бачу. І чую — цей чоловік каже: «Незряча-незряча, а сенсорним телефоном користується», — посміхається Вікторія Шевчук.

Вікторія пояснює: люди дуже часто навіть не підозрюють, що незрячі користуються не лише смартфоном, але й комп’ютером. А багато хто навіть працює програмістом, не лише в українських, але й у міжнародних фірмах.

 

«У мене був випадок, коли в маршрутці чоловік поступився мені місцем, побачивши, що я з тростиною. Я сіла і витягла телефон. Взагалі у незрячих телефони озвучені, і ми робимо на звук те, що ви бачите очима. І ось я дістаю телефон, один навушник вділа, щоб чути телефон, а інше вухо залишила вільним, щоб слухати, що відбувається навколо, тому що це теж дуже важлива для мене інформація, оскільки я не бачу. І чую — цей чоловік каже: «Незряча-незряча, а сенсорним телефоном користується», — посміхається Вікторія Шевчук.

Вікторія пояснює: люди дуже часто навіть не підозрюють, що незрячі користуються не лише смартфоном, але й комп’ютером. А багато хто навіть працює програмістом, не лише в українських, але й у міжнародних фірмах.

Навчитися радіти життю

Однією з цілей проєкту є працевлаштування незрячих людей. Зараз в команді шість незрячих гідів. За три роки роботи музею вони провели екскурсії для понад 20 000 людей.

Вони кажуть, що обожнюють свою роботу.

«Якщо описати для мене мою роботу одним словом, для мене це в першу чергу заряд позитиву. І світ я сприймаю, ну, в першу чергу, позитивно. Тому що, якщо ти не бачиш, на цьому життя не закінчується, є багато цікавих подій, речей в житті, яким можна радіти і насолоджуватись життям», – впевнена Віталія Ясінко.

Оптимізм співробітників музею в темряві надихає відвідувачів, допомагає змінити своє ставлення до життя та навколишнього середовища.

«Я думаю, що багатьох людей ми навіть надихаємо на якісь більш сміливі вчинки. Ну, наприклад, коли я розповідаю, як я галопом скакала на коні, плавала з дельфінами або літала з парашутом, була на Говерлі – такі дрібнички з мого життя їх надихають», – каже Вікторія Шевчук.

 

За весь час свого існування музей отримує лише позитивні відгуки відвідувачів. Але кожен ділиться своїм враженням.

«Хтось переосмислює все життя, каже, що цей досвід допоміг йому більше ніколи не жалітися, краще зрозуміти інших. Хтось дуже загострюється на власних відчуттях, тому що в темряві, дійсно, в тебе загострюється слух, точніше, ти більше на це звертаєш уваги — на слух, на нюх. Для когось це — унікальна можливість поспілкуватися з незрячими і поставити ті питання, які раніше нікому було поставити. Тому всі виходять задоволені. Кожен з різними, своїми враженнями, але вони всі позитивні, ніхто байдужим точно не лишається», — запевняє Дарина Дячук.

 

 

Поділитись: