Війна для учасників бойових дій не завершується поверненням додому. Тисячі чоловіків і жінок-військовослужбовців стикаються з непорозумінням, проблемами в родині, бар’єрами в працевлаштуванні та реінтеграції в суспільство. Набута інвалідність, хронічні захворювання, бойові і психологічні травми є найчастішою причиною ізоляції учасників бойових дій, алкогольної та наркотичної залежності, а, часом, і суїцидів. За даними Української фундації громадського здоров’я, близько 57% ветеранів потребують психологічної підтримки. Спільнота Invictus Games переконана: найпотужнішим інструментом психологічної та соціальної реінтеграції ветеранів є спорт. З 2014 року за ініціативи принца Гаррі кожні два роки проходять міжнародні мультидисциплінарні спортивні змагання серед колишніх і діючих військових. Україна долучилася до Invictus Games у 2017 році. Для нескорених духом спорт — можливість повернутися до повноцінного життя незалежно від рівня чи тяжкості поранення. Про спортивну реабілітацію, розвиток адаптивного спорту в Україні та допомогу тим, хто не звик про неї просити, — в інтерв’ю з координаторкою Invictus Games в Україні Оксаною Горбач.

Про спорт, що рятує і дає нове життя

Ігри Нескорених — це не просто спортивні змагання. Це реабілітація і соціальна реадаптація учасників бойових дій. Як в цих завданнях допомагає спорт?

Ми в Invictus Games віримо в те, що нескорений дух здатен подолати будь-які перешкоди. Наша місія — надихати ветеранів на особисте відновлення та реабілітацію через прояв сили духу, зокрема в спорті. Коли військовий повертається з зони бойових дій, він часто не знаходить в собі сил повністю соціально реінтегруватися в мирному житті. Це може відображатись у тому, що ветеран не може знайти роботу, чи через те, що не хоче займатись тим, чим займався до війни, чи не має ресурсу і знань, щоб успішно розпочати та завершити пошук. У тому, що ветеран не може влаштувати особисте життя: усталені сім’ї часто розпадаються після повернення ветерана з війни, часто психологічні травми накладають відбиток на здатність ветерана створювати нові соціальні зв’язки, довіряти іншій людини. Спорт в цьому напрямку є нестандартним, неочікувано сильним інструментом реабілітації. Спорт дає мотивацію, фокус, мету і спільноту, які в своїй сукупності дають унікальні результати.

Трансформація, яка відбувається з учасниками Ігор Нескорених, захоплює. Багато хто працевлаштувався, розпочав власний бізнес, влаштував особисте життя. Майже всі учасники збірних Ігор Нескорених соціально активні: займаються громадською діяльністю, працюють з волонтерами, допомагають ветеранам.

«Спорт — нестандартний, неочікувано сильний інструмент реабілітації. Він дає мотивацію, фокус, мету і спільноту»

 

На сайті спільноти опубліковано чимало історій ветеранів, які, пройшовши Ігри Нескорених, отримали нове життя. Є серед них така, що найбільше вас вразила?

В 2017 році до нас прийшов учасник, який пережив дуже серйозну фізичну травму. Це був наїзд танком, цілеспрямована дія противника, спроба вбивства нашого бійця. Йому пощастило: він потрапив в заглиблення в землі і через це вижив, однак одна половина його тіла була майже повністю зруйнована. Після тривалої реабілітації він прийшов до нас на змагання. Дуже тихий, неговіркий, майже з нами не спілкувався. Великий спектр фізичних та психологічних травм, з яких була одна видима – ампутація руки. На змаганнях він негативно реагував, коли преса знімала його без протезу, під час інтерв’ю він не дивився прямо в камеру, тільки вниз. Пам’ятаю, коли особисто передавала йому новий пульсометр, він зробив крок назад, не хотів, аби хтось його торкався. Як мені пояснювали психологи, це інструмент захисту, психологічна та фізична форма дистанціювання, яка виникла після пережитого болю і фактично полягала у неприйнятті свого тіла. У цього учасника, це неприйняття себе було дуже видимим.

З часом, однак, ми почали бачити зміни. Ми побачили перші спроби приймання себе. Це проявлялось у тому, що він поступово став впевненішим у собі. Він перестав негативно реагувати на пресу, більш комфортно себе почував серед людей.  Більше того, взяв участь у плаванні, де довелось бути без протезу на очах величезної аудиторії, але це перестало бути для нього проблемою. Одного разу я поїхала з ним на інтерв’ю і просто не могла його впізнати: він активно взаємодіяв, розповідав про свій досвід участі у Іграх Нескорених, посміхався, дивився в очі журналісту, а не в підлогу. Зараз цей учасник працевлаштований, він знайшов пару і одружився. Людина з мінуса дійшла до стану, в якому в неї є особисте життя, професійна самодостатність. Зараз він пробує себе в паралімпійському спорті — стрільбі з луку. В Іграх Нескорених таких історій дуже багато.

 

Адаптація тих, пройшов через особисту версію пекла

На вашу думку, які складові цього успіху: спорт, спілкування, особисті якості?

Це комплекс. В першу чергу, спільнота побратимів, яка тебе розуміє. По-друге, в рамках проекту ми ставимо учасників у певні умови: графік тренувань, дисципліна, яка є комфортною для військових. Дисципліноване виконання фізичних вправ покращує фізичне здоров’я. Коли з’являється спортивний результат, а він завжди з’являється, коли ти займаєшся, приходить емоційне задоволення.

Сам процес Ігор Нескорених побудований на постійному спілкуванні: необхідно приходити на тренування, ти мусиш взаємодіяти з тренером та іншими учасниками, плюс увага громадськості, преси, міжнародної спільноти. Увага і повага мають дуже велике значення для ветеранів з точки зору будь-якої реабілітації. Часто члени нашої збірної пов’язують повагу зі спортивними результатами, але це не так. Я пам’ятаю, Вадима Свириденка на іграх в Торонто. В нього 4 ампутації, він біг дисципліну 400 метрів, якщо не помиляюся, і прибіг останнім. Але весь стадіон стояв і плескав йому. Це не про спортивний результат, це про повагу, яка дає ресурс, впевненість в собі і в тому, що ти можеш добре жити і після того, як пережив найтравматичніший досвід в своєму житті.

«Учасник з 4 ампутаціями біг дисципліну 400 метрів і фінішував останнім. Але весь стадіон стояв і плескав йому. Це не про спортивний результат, це про повагу»

 

Розкажіть про вашу організацію, як вона змінилася за роки участі української збірної в Іграх Нескорених?

За 4 роки роботи ми добре зрозуміли потреби ветеранської спільноти та проблеми на шляху реабілітації ветеранів. Здобуті знання ми хочемо використовувати якомога ширше, не тільки в контексті збірної, яка складається з 15-20 осіб. Ми плануємо далі розширювати свою діяльність. Через Invictus Games та інші заходи залучати учасників бойових дій та їхні сім’ї до спорту, друге — розвивати адаптивні види спорту інклюзивні не тільки для ветеранів, а для всіх людей з різними видами порушень. Третє — розвиток самої ветеранської спільноти.

Ніхто не може допомогти ветерану краще, ніж інший ветеран. Люди, які пройшли цей шлях — втратили здоров’я, отримали поранення або захворювання, пройшли реабілітацію та Ігри Нескорених, влаштувати своє життя — вони можуть поділитися цим досвідом з іншими. Вони можуть розказати це так, що інший ветеран їх почує, зрозуміє і повірить. Тому що ветерани довіряють своїм. І ця ветеранська спільнота, на мою думку, один з найсильніших ресурсів, в який потрібно вкладати, інвестувати і розвивати. В нас є цей ресурс, вже три збірні були відібрані. Це чудові хлопці і дівчата, які вже допомагають ветеранській спільноті — через менторство, особисте спілкування, просто витягують з дому на спортивний майданчик чи в зал. Ми бачимо свою роль в тому, щоби допомагати формувати такі зв’язки, підтримувати їх, давати ресурс і платформу для їхнього подальшого розвитку.

 

Спорт, адаптований під потреби кожного

Хто приходить до вас на змагання і в яких видах спорту?

Не всі учасники Ігор Нескорених мають  інвалідність. У наших Іграх беруть участь як учасники бойових дій, що мають ампутації, серйозні обмеження зору, слуху, порушення опорно-рухового апарату, але також і такі, що не мають видимих фізичних ушкоджень: учасники з контузіями, наскрізними кульовими пораненням, що не призвели до втрати мобільності чи функціональності організму, з ПТСР, з шкірними захворюваннями. В цьому ядро розуміння, хто такі учасники Ігор Нескорених: кожен з них пройшов через свою особисту версію пекла, фізично чи психологічно.  З часом ми почали розуміти, що тих видів спорту, з яких ми починали у 2017 році, недостатньо, нам потрібно розширювати опції, які доступні учасникам з тяжкими неспроможностями. Наприклад, коли до нас приїздив учасник на візку, ми у 2017 році могли запропонувати йому лише стрільбу з луку і, можливо, пауерліфтінг.

Тому почали розвивати адаптивні види спорту, закупили відповідне обладнання, запросили іноземних тренерів, щоб краще зрозуміти саму специфіку адаптивних видів спорту. Насправді, це ті ж самі види спорту, але адаптовані під фізичні спроможності кожного учасника. Це все те ж веслування, велоспорт або біг. Просто один біжить на своїх двох ногах, інший на протезах, інший — на візку. Для нас було пріоритетом, щоби в учасників з тяжкими неспроможностями теж були опції участі у різних видах спорту, щоби вони не відчували, що їх лишили осторонь.

Ми займаємося не тільки Іграми Нескорених, що є міжнародними змаганнями, але й регіональними та національними спортивними заходами. На регіональному та національному рівнях у нас немає жодних бар’єрів для участі у змаганнях: учаснику бойових дій не треба бути атлетом, професійним спортсменом, не треба мати досвід участі у спортивних заходах, щоб спробувати себе у Іграх Нескорених. На наших майданчиках є тренери, лікарі, досвідчені психологи, які допоможуть справитися з будь-якими ситуаціями. Є 6 видів спорту: веслування, пауерліфтинг, легка атлетика, плавання, велоспорт, стрільба з луку. Ми учасників не обмежуємо — можеш спробувати себе хоч у всіх, тільки б здоров’я вистачило.

«Один біжить на своїх двох ногах, інший на протезах, інший — на візку. Але це один і той же вид спорту — біг»

 

Інтенсивні тренування, високі вимоги до себе, спортивні поразки не завдають ще більшого стресу учасникам бойових дій?

Будь-які спортивні активності — це стрес. Це діяльність, яка на нестабільну психіку може вплинути дестабілізаційно і призвести до серйозних переживань, хвилювання, безсоння. Ветерани переживають за свої виступи. Якась вправа не вдається, результат не досягається — це постійні переживання. Оскільки ми не є організацією, що лікує ПТСР, наша перша задача з точки зору психологічної допомоги — допомогти справлятися зі стресом та власними демонами, які перешкоджають ефективній роботі в збірній. Ми починаємо з прикладного: як правильно дихати, як заземлятися, як справлятися з думками та тривожними станами. В процесі занять хлопці і дівчата починають відкриватися, більше довіряти психологу, от тоді вже розпочинається індивідуальна психологічна робота. Учасники бойових дій починають говорити, що не так, що заважає, які особисті демони їх турбують. Наші психологи їм допомагають розібратись з цими станами, навчитись працювати з ними. Наша задача не створити чергову «милицю», а навчити з цими станами справлятися.

 

Учасники бойових дій не звертаються по допомогу

Щодо психологічної допомоги. За даними громадської організації «Без броні», тільки 14% ветеранів звертаються по психологічну допомогу. У вас є пояснення такому відсотку?

В спортивній реабілітації, що за сучасною класифікацією належить до психологічної, цифра ще менша. Я не впевнена, що в Україні існує статистика по поранених учасниках бойових дій, хто отримав травму або захворювання внаслідок виконання службових обов’язків. В різних джерелах зустрічається від 10 тисяч поранених військовослужбовців до 16 тисяч. Навіть якщо взяти меншу цифру з двох, до нас на змагання за 4 роки прийшло близько тисячі. Це 10%. У порівнянні з кількістю учасників бойових дій, які мають захворювання, це дуже незначна кількість.

Ми пов’язуємо це з низьким рівнем інформованості про наш проект. Але, звичайно, потрібно розуміти, люди можуть перебувати в дуже непростих психологічних станах, коли не знаходиться причини і внутрішнього ресурсу, щоби вийти з дому, коли це психологічно дуже тяжко. А ми власне просимо вийти з дому.

Тому названий вами низький відсоток людей, що звертаються по психологічну допомогу, повністю вкладається в мою картинку світу: учасники бойових дій не звертаються по допомогу.

«Інколи в людини не знаходиться причини і внутрішнього ресурсу, щоби вийти з дому. А ми власне просимо вийти з дому»

 

Це пов’язано зі стигматизацією психологічної допомоги як такої?

Я працюю з ветеранами четвертий рік, і в наших збірних ще не було ветерана, який би за своєю ініціативою сказав, що йому чи їй потрібна психологічна допомога. Вони навіть про медичну допомогу просять дуже рідко.

Буквально цього року ми запросили наших друзів з американської збірної Ігор Нескорених приїхати в Україну і потренуватися з нашими ветеранами. Один з учасників американської делегації Бен Сікел має ампутовану кінцівку, він бігун. Після тренування він підійшов до мене і сказав, що, на його думку, одному з членів нашої збірної натирає протез. Коли Бен напряму запитав, учасник збірної відповів: «Все супер, нічого не болить». На моє запитання, чи є якась проблема, він відповів теж саме. Мені потрібно було окремо поговорити з ним про те, що я не шукаю слабкість в його роботі, що моя задача — його успіх. Що все, чого я хочу, — створити такі умови, в яких йому не буде боляче, в яких він отримуватиме адекватну медичну і тренерську підтримку задля досягнення спортивного і особистого успіху. Тільки тоді він зізнався: є проблема і є страх, що через неї його виключать зі збірної. Це внутрішні бар’єри, абсолютно нелогічні і нераціональні, але чомусь вони є.

На мою думку, це пов’язано навіть не зі стигматизацією, а з тим, що треба озвучити слабкість, вимовити словами, що турбує, що болить. Тому ми надаємо психологічну допомогу не тільки на запит від учасників, наша базова психологічна підтримка учасників починається з групової роботи. Наші психологи формують так звані кола, безпечні групи, в яких є тільки свої, і в яких спілкуються на обрану тему. За результатами кола психолог підходить до окремих учасників, ініціює індивідуальну розмову. Тільки після декількох тижнів такої підтримки, учасники починають довіряти і робити запити самостійно. От коли ветеран дзвонить психологу і каже про проблему  — це перемога.

Ще 5 років тому в Україні ніхто не розумів: до чого спорт у реабілітації

Чи коректним є твердження, що в Україні система спортивної реабілітації формується з нуля?

Абсолютно. Жодної спортивної реабілітації в Україні станом на 2016 рік не було. Я не можу сказати, що вона є зараз, але ми на шляху до її створення. Ми почали працювати над включенням України в Ігри Нескорених у 2015 році і відразу зрозуміли: в Україні немає спортивної реабілітації для ветеранів, ніхто навіть не розумів, до чого спорт у реабілітації? Ми почали поширювати знання і паралельно з нуля будувався сам проект: на яких базах проводити змагання, на яких тренуватися і проводити збори, як закуповувати форму і яку, де взяти тренерів? Тому можна сказати, що Ігри Нескорених — флагман спортивної реабілітації в Україні.

Більше того, не було не тільки системних заходів спортивної реабілітації для ветеранів, а взагалі для осіб з інвалідністю. Це, очевидно, незвично чути, знаючи, що є Інваспорт, що у нас успішна паралімпійська збірна. Однак, паралімпійський спорт та спортивна реабілітації — це різні речі. В нас є професійний паралімпійський спорт, в якому щоденні тренування є роботою, а медалі — очікуванням від діяльності. Натомість спортивна реабілітація не має на меті спортивний результат, вона має на меті особисте відновлення, реабілітаційний результат кожного учасника. Саме тому, в паралімпійському спорті України розвиваються тільки ті види спорту, в яких український паралімпієць може здобути медаль. Тому в нас дуже популярне плавання, а от українських паралімпійських бігунів на протезах немає, не кажучи про біг на візках. І тому інфраструктурних об’єктів паралімпійського спорту в Україні небагато: кошти виділяються на будівництво виключно тих об’єктів, які потрібні паралімпійській збірній.

Якщо ж говорити про спортивну реабілітацію, то вона має бути доступна там, де живе ветеран. Принаймні в обласному центрі чи районному центрі. Тут мають бути доступні та безбар’єрні спортивні об’єкти, здатні запропонувати спортивну програму з адаптивних видів спорту, тренера, лікаря, масажиста, та функціональну діагностику ветерана.

«Спортивна реабілітація має бути доступна там, де живе ветеран»

 

Два адаптивні баскетбольні зали на весь Київ

Розкажіть про ваш досвід з точки зору саме інфраструктури для адаптивного спорту. Ви знайшли об’єкти, які відповідають таким вимогам?

Ми сприймаємо складнощі як челендж, який можна подолати та здобути досвід. Наприклад, перші навчально-тренувальні збори Ігор Нескорених проводили в олімпійському центрі «Конча-Заспа». В них є адаптивні номери, оскільки на базі тренуються паралімпійці-фехтувальники. Ми попередньо зробили огляд, подивилися, чи всюди є пандуси, домовилися про певні зміни в операційній організації збору, щоб все було доступно. І ось заїзжають наші учасники і виявляється, що двоє з них не можуть заїхати у ванну кімнату. Це був шок. З’ясувалося, що ці ванні кімнати адаптовані для фехтувальників, які, як правило, мають малорозвинутий таз, і тому зазвичай користуються вузькими візками. А в нас на візках сидять спецпризначенці, бійці ДШВ. Це великі хлопці на широких візках. Ширина дверного отвору в стандартних ванних кімнатах 65 см, а нам потрібно мінімум 72 см. Звичайно, на тих зборах ми вийшли з ситуації: взяли вузенькі візки фехтувальників, хлопці якимось чином в них втискувалися і проїжджали у ванну. Вже після зборів наша команда почала працювати безпосередньо з керівництіовм «Конча-Заспи», щоби переобладнати інфраструктуру, зробити її доступною для широких візків, і вони пішли назустріч. Перебудували номери, розширили дверні отвори, покращили обладнання самої ванної кімнати, душові кабіни. Зараз думаємо про проведення наступних навчально-тренувальних зборів на базі зимових видів спорту «Тисовець» Міноборони. Вони на наш запит переміряли всі двері, і сказали, що вузькі — будуть перебудовувати.

В мене інколи запитують: ну скільки учасників на візках, для чого перебудовувати всі заклади? Коли я це чую… Розумієте, коли є пропозиція, є й попит. Скільки осіб на візках сидить вдома, бо немає як виїхати з дому? Не займається спортом, бо не хоче кожен раз просити людей під дверима занести в середину? У нас є потреба в спортивних локаціях, в яких немає проблем зі сходами, з вузькими дверними отворами, просто цю потребу до Ігор Нескорених ніхто не озвучував. А це величезна проблема. В цьому році ми проводимо другий навчально-тренувальний збір з баскетболу на візках. І ми знайшли на весь Київ тільки два адаптивні зали. Один з них Svoi Arena, і їх графік заповнений, повно бажаючих, черга! Попит на якісні, доступні спортивні послуги є і він величезний. Я не виключаю, що в майбутньому ми будемо цілеспрямовано перебудовувати існуючі спортивні об’єкт, які будуть доступні не тільки ветеранам, а всім людям, зокрема з інвалідністю. Це потрібно всім.

 

«Скільки осіб на візках сидить вдома, бо не можуть виїхати з дому? Не займається спортом, бо не хоче кожен раз просити людей під дверима занести в середину?» 

 

Ви згадали про регіони, яка ситуація там?

Ми контактуємо з органами місцевої влади з 2017 року. Ситуація нерівномірна, але з часом вона покращується. Коли ми розпочинали Ігри Нескорених, ми бачили підтримку тільки у Львівській області. Потім потроху почали підтягуватися інші: Дніпро, Волинська область, Кривий Ріг, в якому дуже потужна ветеранська спільнота. Менш активні Харківська область, Закарпаття. Є регіони, до яких сонячне світло зовсім не добиває. За 3 роки Ігор Нескорених жоден учасник не приїхав з Сумської області.

 

Чому так відбувається — фізична інфраструктура, брак фінансування?

Це виключно людський фактор. В Україні немає сприятливого законодавства для того, аби міська або обласна влада могла підтримувати спорт ветеранів. Вони можуть підтримувати спорт і молодь — є департаменти молоді і спорту. Вони займаються спортивними заходами міського рівня, а ми ж говоримо про ветеранський спорт. Хто їм має оплатити дорогу в Київ, де проходять Ігри Нескорених? Законодавства, яке б чітко регламентувало, що кожна ОДА має право виділити певну суму, аби учасники бойових дій могли поїхати на змагання, немає. Але чомусь деякі області знаходять таку можливість: знаходять гроші, закуповують спортивне обладнання, форму, абонементи в спортивні зали. Десь потужна громада, яка драйвить, десь керівництво, яке розуміє потреби ветеранів і не шукає «чому ні», а шукає «як зробити». А інші таких можливостей не знаходять, ймовірно, тому що не шукають.

В Україні немає тренерів з адаптивних видів спорту

Рік тому в одному з дописів у фейсбуці ви вказували на кадровий голод — немає тренерів з адаптивних видів спорту. Яка ситуація зараз?

Я говорила про конкретні адаптивні види спорту: біг на візках, велосипед сидячи. В Україні цих тренерів немає, тому що немає таких видів спорту. Обладнання для бігу і для велоспорту сидячи ми закупили ще в 2018 році і самі розібралися, як ним користуватися. За моїм запрошенням у лютому 2020 року до нас приїхали тренери Націй Інвіктус з США, Великобританії. Вони працювали з нашою збірною з бігу на візках,  велоспорту сидячи, а також з адаптивного веслування на тренажерах, баскетболу на візках, волейболу сидячи, бігу з спортивними протезами. Ми провели захід «Invictus UNITE», спрямований на тренерську спільноту, студентів університетів фізкультури, студентів реабілітаційних факультетів. Запрошені тренери розповідали про специфіку цих видів спорту, як вони виглядають, що таке адаптивність взагалі?

Ключова задача адаптивного виду спорту — адаптувати обладнання і сам спорт під фізичні потреби конкретної людини. В цьому і є креативна складова адаптивного спорту. Кожен спортсмен по-своєму складений, в нього свої фізичні дані і особливості. Але будь-який вид спорту можна підлаштувати під те, як йому чи їй буде зручно.

Відповідно ситуація стала кращою. Це тільки початок шляху, але ми вже розпочали рух, налагодили взаємодію з людьми, які можуть нас навчити. Ми сподіваємося, що в якийсь момент зможемо змінити програму навчання в наших вишах. Торік ми провели велику нараду з представниками Українського медичного центру спортивної медицини, МЗУ, МОН, Мінспорту, щоби обговорити це питання. Університет фізкультури сказав: якщо буде замовлення, ми готові готувати фахівців.

Тобто, знаєте, в мене є відчуття, що все буде гаразд, ми зі всім справимось. Я оптимістично дивлюсь на те, як наша країна налаштована, як вона працює. Нелегко, проте в мене немає враження, що ми всередині зради. Завжди важко починати з нуля, але протидії зсередини я не бачу. Навпаки, нам допомагає величезна кількість людей: міжнародна спільнота, Інвіктус Нації — це 20 потужних країн. Тож ми не відчуваємо себе самотніми або ізольованими в цьому процесі.

«Немає враження, що ми всередині зради. Завжди важко починати з нуля, але протидії зсередини я не бачу»

 

Розкажіть про Ігри Нескорених-2021. Чи не завадить пандемія їх проведенню?

Ігри Нескорених відбудуться з 29 травня по 6 червня у Гаазі. Першочерговий пріоритет міжнародного фонду, який курує організацію ігор, — проведення їх офлайн, як і раніше. Організаційна команда докладає великих зусиль, аби ігри пройшли у звичному для всіх форматі, але водночас безпечно для всіх учасників.

Якщо ситуація з COVID-19 погіршиться і карантинні заходи доведеться посилити, змагання будуть онлайн. Всі нації погодилися: краще так, ніж взагалі від них відмовитися. Свою команду ми готуємо їхати. В нас буде 3 навчально-тренувальних збори, і додатково два збори з баскетболу на візках. Тренуємо збірну, закуповуємо форму.

Ми працюємо не тільки для збірної, а для всієї ветеранської спільноти. Тому в цьому році, зважаючи на ковід, ми вирішили провести онлайн-змагання. Не для відбору в збірну, а для всіх ветеранів, щоб вони могли активно завершити цей рік. Це супер-досвід для нас. Тривають тренування і змагання, буде церемонія нагородження. Все відбувається онлайн, для нас — це незвичний інноваційний формат. Знову ж таки ми не хочемо додатково обмежувати себе фізичними бар’єрами. Навіть у віртуальному форматі відчувається дух змагань, ветерани отримують дипломи, медалі, задоволення від своїх досягнень і можливість рухатися вперед.

 

Одне запитання «Я хочу вас підтримати, чим я можу допомогти?» — ось підтримка, яка не дає здатися

Якої допомоги потребує ваша команда? Чи здатна пересічна людина, якій не байдужа ветеранська спільнота, бути вам корисною?

Однозначно так. Ми розвиваємося, з’являються нові заходи та ініціативи — не вистачає рук. Якщо є громадяни, які хотіли б бути залученими в цей проект, працювати з ветеранами, допомагати як проектні чи операційні менеджери в регіонах, де вони живуть, займатися фандрайзингом, це було б супер.

Управлінська команда, яка робить Ігри Нескорених, дуже невелика. Я як координатор, 2 операційні менеджери, один комунікаційний, два-три експерти в Міністерстві у справах ветеранів, які займаються закупівлями і бюрократичною роботою. От і вся команда, якщо не рахувати тренерів.

Однозначно потрібна допомога власників бізнесів у закупівлі обладнання, тренажерів, форми. Власників спортивних залів, які готові безкоштовно прийняти ветеранів. Тренерів і лікарів-реабілітологів, які можуть супроводжувати декількох ветеранів. Тож ми чекаємо на допомогу, шукаємо її. Якщо вона не може бути надана фізично чи фінансово, то психологічно вона для нас теж дуже важлива. Пам’ятаю складний момент у 2016 році, коли була готова кинути все. Але один телефонний дзвінок з простим «Я хочу вас підтримати, чим можу допомогти?» став тією підтримкою, яка просто не дозволила здатися.

 

Поділитись: